Вольнова Л. М. Сім’я як носій духовних та соціокультурних цінностей / Л. М. Вольнова // Возрождение духовности в современном мире: взаимодействие церкви и образования : тезисы Всеукр. науч.-практ. конф., 24-25 марта 2011 г. – Х. : ХНУ имени В.Н.Каразина, 2011. – 392 с. – С. 58-61. СІМ’Я ЯК НОСІЙ ДУХОВНИХ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ Л. М. Вольнова, м. Київ Сімейне виховання в широкому значенні слова – початкова форма соціалізації та виховання дітей, яка органічно поєднує об'єктивний вплив культури, традицій, звичаїв, вдач народу, сімейно-побутових умов і взаємодії батьків з дітьми, в процесі якої відбувається розвиток і становлення їх особистості. Саме сім'я визнається всіма дослідниками «основним носієм культурних зразків, успадкованих з покоління в покоління, а також необхідною умовою соціалізації особистості» [6, с.3]. Саме в сім'ї людина засвоює соціальні ролі, отримує основи освіченості, оволодіває навичками поведінки. Водночас вже не одне сторіччя людство намагається відповісти на питання «Що таке сім'я?» Це ключове запитання передбачає вирішення низки часткових: в чому сутність поняття «сім'я», яка його структура і зміст, в чому полягає призначення сім'ї, які функції виконує сім'я для суспільства і людини і багато інших. «Сім'я – це те місце, де панують любов, щирість і мир у відносинах; шлюб – це залишок раю на землі» – стверджує вислів стародавніх [3, с.12]. Сім'я покликана: сприймати, підтримувати і передавати з покоління в покоління духовні та національні традиції свого народу; збудити духовну потребу особистості в любові до ближнього, Вітчизни, Бога; бути школою здорового відчуття господаря, заснованого на турботі та піклуванні про близьких людей; виховувати самосвідомість особистості, засновану на вільному внутрішньому виборі служіння Добру. Водночас реалізація основних функцій сім'ї не є наслідком яких-небудь біологічних регуляторів або механізмів, а є результатом дії соціальних і культурних процесів, соціальної системи в цілому. Як наголошують А. Р. Лопатін та С. Ю. Свєшніков, «сім'я створена для множення життя людства на землі, щоби, беручи участь у житті інших людей, людина мала нагоду з'єднатися зі своєю частиною в любові, справі, дружбі, історії та вічності» [5, с.18]. Життя сім'ї протікає як в матеріальній, так і духовної сферах, саме в її рамках змінюються покоління людей, в ній людина народжується, саме в ній досягається основне біологічне та соціокультурне відтворювання людини і людства. Однак зрілість сім'ї визначається не тільки кількістю спільно прожитих років, але, більшою мірою, духовною відповідальністю подружжя один перед одним, дітьми, Богом. Духовно-етична функція сім’ї стверджує її цінність; визначає необхідність виконання божественної заповіді любові; реалізує потребу бути з рідними у всіх життєвих обставинах і мати спільну долю. В сім'ї створюються найкращі умови для розкриття духовного зростання і творчого потенціалу кожної особистості. Батьки – за рідкісними виключеннями – не тільки застосовують шаблони виховання, прийняті в їх суспільстві, але і власною особистістю відображають соціальний характер свого суспільства або класу. Як підкреслює С. Н. Гавров, вони передають дитині те, що можна назвати «психологічною атмосферою, духом суспільства; передають вже одним тим, що вони такі, які вони є, вони – представники цього духу» [2, с.23]. В такому розумінні сім'ю можна вважати духовним агентом суспільства. І саме відсутність духовних основ у сучасній сім'ї, на думку А. Р. Лопатіна [5], спотворює всю емоційно-смислову систему внутрісімейних відносин, породжує аморальність, сексуальну нестриманість і вульгарність, негативно впливає на всі функції сім’ї. Водночас сім'я – найперший, найважливіший соціокультурний інститут суспільства. Сімейний лад, неповторний мікроклімат, особливі внутрішньосімейні відносини, їх етична спрямованість мають неоціненне значення для виховання підростаючої особистості, формування її соціокультурного самопочуття. Н. Д. Алєксєєва підкреслює, що «з раннього дитинства в сім'ї, яка є носієм культурної спадковості, дитина часто несвідомо засвоює мову і віру, способи і норми поведінки, спосіб мислення, картину світу, систему цінностей» [1, с.18]. Культура людства немислима без сім'ї, любові, дітей, подружніх і споріднених відносин. Через сімейно-споріднені відносини люди сприймають соціально-культурний досвід, традиції і звичаї, реалізовуючи всесвітній закон спадкоємності та збереження постійності. Будучи важливим інструментом гуманізації, соціалізації та інкультурації особистості, сім'я не може не відображатися в соціально-культурній сфері, вважає В. В. Лєдєньов [4]. Як соціокультурний феномен, сім'я визначається спадкоємністю різних зв'язків, відносин, почуттів, ролей і виступає могутнім інститутом соціальної зміни, в якій закладається ціннісний, діяльністний, культурний потенціал нового покоління. Від оптимального і ефективного функціонування інституту сім'ї залежатиме те, які позитивні або негативні зміни чекають сучасне суспільство. Сутність соціокультурної функції сім’ї полягає і в тому, що вона зберігає національні традиції; спрямована на естетичне взаємозбагачення родичів; забезпечує виконання соціальних норм поведінки; реалізує бажання у спільному проведенні відпочинку; грає значну роль у підвищенні культурного рівня розвитку суспільства. А. Р. Лопатін наголошує, що «якщо сім'я не живе національними традиціями і не формує власні, то вона не складається як єдина система і живий організм родової спадкоємності» [5, с.21]. Тобто слабі внутрішньоспоріднені зв'язки не здатні витримати життєвих випробувань і приводять до розлучення. Первинна сімейна соціалізація та інкультурація сприяють збереженню і відтворюванню національної соціокультурної традиції, оскільки цей процес полягає у відтворюванні наявних соціокультурних зразків. Таким чином, саме початковий етап соціалізації / інкультурації індивіда відбувається, як правило, в рамках сім'ї, є найважливішим для адаптації людини до навколишнього світу. Поряд із цим сім'я є головним агентом духовно-етичного виховання, вона покликана забезпечувати відтворювання суспільно значущих цінностей, а її роль носить визначальний характер і не може бути перенесена на жоден інший соціальний інститут. Вона повинна стати фундаментом духовного відродження українського суспільства. Література 1. Алексеева Н. Д. Семья как социокультурный институт в историческом и современном контекстах (на примере культуры народов Среднего Поволжья) / Н. Д. Алексеева // Известия РГУ им. А. И. Герцена. – 2008. – № 82-1. – С. 18-24. 2. Гавров С. Н. Историческое изменение институтов семьи и брака : учеб. пособие по специальностям «Социология» и «Социальная антропология» [Электронный ресурс] / Сергей Назипович Гавров. – М. : МГУДиТ, 2009. – 90 с. – Режим доступа к пособию : http://www.bibliotekar.ru/gavrov-2/3.htm 3. Культура семьи : учеб. пособие / [сост. Н. Г. Храмова, Г. Г. Алексеева, А. А. Сараева]. – Кострома : ГОУ ВПО КГУ им. Н. А. Некрасова, 2005. 4. Леденёв В. В. Оптимизация социально-культурного уровня семьи [Электронный ресурс] / В. В. Леденёв // Науки о культуре – шаг в ХХІ век : сб. науч. статей – Режим доступа к материалам : http://www.earthburg.ru/earthadm/php/process.php?lang=r&c1=10&id=1&file=ledenev.htm 5. Лопатин А. Р. Семья как социально-культурный феномен / А. Р. Лопатин, С. Ю. Свешников // Вестник ПСТГУ. – 2009. – Вып. 4 (15). – С. 18-27. – (Серия IV. Педагогика. Психология). 6. Федотова Ю. В. Семья как феномен и носитель культурных традиций : Европа с древности до начала XX века : дисс. на соиск. ученой степени канд. культурологии : спец. 24.00.01 «Теория и история культуры» / Федотова Юлия Вячеславовна. – Москва, 2003. – 153 с.