Линник (Вольнова) Л. М. Соціально-педагогічна діагностика як умова успішної профілактики негативних проявів у поведінці неповнолітніх / Л. М. Линник (Вольнова)// Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону : Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, (Ялта, 5-7 квітня 2007 р). – [Зб. статей]. Вип. 3. Ч 1. – Ялта: РВВ КГУ, 2007. – 264 с. – С. 195-201. Вольнова Леся Миколаївна канд. пед. наук, доцент кафедри галузевої психології та психології управління Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ДІАГНОСТИКА ЯК УМОВА УСПІШНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ НЕГАТИВНИХ ПРОЯВІВ У ПОВЕДІНЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ Зазначимо, що в останні десятиліття педагоги, соціологи, юристи, лікарі намагаються проаналізувати причини особливостей поведінки певних груп молоді, зрозуміти механізми мінливої системи цінностей неповнолітніх, зокрема підлітків, їх анархічні вчинки. Усі ці складні процеси вимагають пояснення з точки зору не лише фізіології, патопсихології чи кримінології, а також психології та соціальної педагогіки. Першочерговим завданням в організації соціально-педагогічної профілактичної роботи з важковиховуваними підлітками є виявлення й визначення своєрідності їх поведінки для того, щоб створити умови для плідної спільної роботи педагога та учнів. Підкреслимо, що діагностична функція є провідною у соціально-педагогічній роботі як різновид професійної діяльності, спрямованої на забезпечення належного соціального, культурного та матеріального рівня членів суспільства та надання допомоги різним категоріям людей [8, 70]. Ще наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. родоначальник теорії соціальної роботи Мері Річмонд у своїй книзі «Соціальні діагнози» (1917 р.) докладно представила власний метод соціальної роботи. Найважливішим і головним компонентом у ній М. Річмонд вважала здатність у кожному конкретному випадку поставити соціальний діагноз, тобто провести оцінку як особистості клієнта, так і його соціального оточення та взяти результати його діагностики за основу при визначенні методу допомоги. Сьогодні діагностика як спосіб отримання вичерпної інформації про досліджуваний процес чи об’єкт застосовується у різних галузях та має різні цілі. Варто зазначити, що в соціально-педагогічній роботі найчастіше застосовуються такі види діагностики: соціальна, медична, соціально-психологічна, соціально-педагогічна. Зокрема, соціально-педагогічна діагностика – це спеціально організований процес пізнання, під час якого відбувається збір інформації про вплив на особистість і соціум соціально-психологічних, педагогічних, екологічних та соціологічних факторів [6, 373.] Аналіз психолого-педагогічної літератури [9; 10; 11; 12] дозволив нам констатувати, що в процесі попередження і подолання важковиховуваності соціально-педагогічна діагностика виконує комплексні функції, так як не можна правильно прогнозувати розвиток дитини і планувати роботу з нею без знань про неї. За змістом і кінцевою метою вона є педагогічна, а за методикою проведення має багато чого спільного з психологічними і соціологічними дослідженнями. Таким чином, соціально-педагогічна діагностика допомагає з’ясувати специфічні соціально-педагогічні якості важковиховуваних; уточнити соціальну ситуацію розвитку; визначити міру розвитку чи деформації якостей та властивостей, що обумовлюються перш за все включенням їх у різні соціальні зв’язки (соціальні установки, позиції, особливості комунікації). Об’єктивна інформація про вихованців дає можливість правильно визначити цілі і завдання соціально-педагогічної профілактичної роботи. Також вона сприяє створенню єдиних педагогічних вимог до учня. На її основі здійснюються програми профілактики, втілюється індивідуальний і диференційований підхід. Вказані функції в значній мірі визначають і вимоги до змісту, форм і методів соціально-педагогічної діагностики, якими доцільно керуватися в процесі її проведення. Серед них найважливішими можна назвати наступні: 1. Вивчення і самопізнання учнів має бути безперервним. Ярлик «правопорушник» чи «недисциплінований» не повинен бути вічним. Діагностика має бути періодичною і фіксувати зрушення у поведінці учня. 2. Вивчення особистості учня повинно здійснюватися комплексною методикою. Первинні дані отримуються з анкет, соціометрія дозволяє оцінити спілкування учня, його місце в колективі; характеристики учня експертами встановлюють загальні дані. Особливо цінний аналіз діяльності і поведінки. 3. Профілактика важковиховуваності й перевиховання вимагають комплексного вивчення особистості і умов, в яких вона формується. Мінімальні уявлення про виховання мають включати в себе: визначення спрямованості особистості; вивчення провідних ліній поведінки; характеристику позитивних якостей, на які можна опертися; сприйнятливість чи супротив виховним впливом (причини, зіпсованість стосунків) [11]. 4. Оцінка себе і самооцінка інших мають здійснюватися підлітками на основі єдиних критеріїв, які виробляються в ході бесід, обговорень поведінки. 5. Система вивчення особистості школяра має в результаті приводити до самопізнання, самооцінки і вимогливості до себе (наприклад, складання карт вихованості, дані в які заносять педагоги, батьки і самі учні). Результати нашого дослідження довели, що процес діагностики умовно можна поділити на кілька етапів. Так визначення проблеми, викликаної девіантною поведінкою ми бачимо завданням етапу інформованості про проблеми підлітка. Реалізацію соціальними педагогами цього завдання доцільно здійснювати шляхом використання діагностичних механізмів вивчення особових справ школярів та іншої шкільної документації, бесід, експертної оцінки. До творчої групи, що відповідають за виконання завдань, соціальний педагог може залучити класних керівників, психолога. Аналіз щоденників спостережень та звітів виступає в ролі механізму відстеження і оцінки виконання даного етапу. Кінцевим результатом цього етапу є виділення контингенту підлітків, які проявляють девіантну поведінку, однак, поки що не визначення їх як важковиховуваних, оскільки лише результати спостережень чи одноразовий факт порушення норм поведінки не може бути підставою для формулювання такого висновку. З цього приводу ще Януш Корчак наголошував, що «... халтурний діагноз звалює до однієї купи дітей рухливих, себелюбних, з критичною спрямованістю мислення, всіх «незручних», але здорових і чистих – разом з ображеними, недовірливими – забрудненими, спокушеними, легковажними, які слухняно наслідують поганий приклад. Незрілий, поверховий погляд змішує, плутає їх з дітьми, що мають злочинні, обтяжені поганими задатками нахили» [5, 59]. На наступному етапі – етапі розуміння проблем підлітка – діагностика спрямовується на виявлення чинників, які заважають успішному вихованню неповнолітніх, з метою пошуку соціально-педагогічних шляхів їх усунення. До творчої групи соціальному педагогу слід залучити психолога, класних керівників, медсестру, лікаря. Завдання щодо соціально-педагогічної діагностики між ними розподіляються таким чином: 1. Вивчення житлово-побутових умов учнів (класні керівники). 2. Вивчення оточення учнів за місцем проживання (класні керівники, соціальний педагог). 3. Вивчення інтересів учнів, їх зайнятості в позаурочний час (класні керівники, соціальний педагог). 4. Аналіз соціальних зв’язків учнів (класні керівники, соціальний педагог). 5. Діагностика характерологічних особливостей учнів. Складання психологічної характеристики (психолог). 6. Дослідження соціально-психологічної атмосфери у класній групі (психолог). 7. Діагностика соціально-ціннісних якостей особистості (соціальний педагог). 8. Діагностика соціально-психологічного клімату сім’ї (психолог, соціальний педагог). 9. Вивчення стану здоров’я учнів «групи ризику», схильності до шкідливих звичок (медсестра, лікар). Результати проведеної соціально-педагогічної діагностичної роботи зручно відображати у зведених таблицях, журналах спостереження та звітах. На основі них складаються соціально-педагогічні характеристики, що включають перелік тих ознак, які зустрічалися найчастіше, а також були типовими для ряду важковиховуваних. Підкреслимо, що на цьому етапі соціальному педагогу важливо встановити позитивні взаємини, емоційний контакт з підлітком, що будується на вмінні викликати прихильність до себе через увагу до його внутрішнього світу, прагнення прийти на допомогу. Про результативність цього етапу свідчить саморозкриття важковиховуваного, а саме: формування позитивного ставлення до себе та усвідомлення своєї причетності до вирішення проблеми. Наголосимо, що згідно з дослідженнями ряду психологів-практиків, в закладах освіти повинні використовуватись стандартизовані та адаптовані тести, методики, оскільки невміле або неадекватне використання соціально-психологічних методів може негативно вплинути на психіку дитини, зашкодити її здоров'ю [3; 4; 8]. Саме тому слід використовувати комплекс діагностичних методик, які пройшли вже апробацію. Крім того робочі методики нами було адаптовано для означеної вікової категорії через переклад на українську мову, підбір формулювання, зрозумілого як для молодшого, так і старшого підліткового віку, внесення корективів до запропонованих для аналізу природних для їх соціального середовища ситуацій тощо. В процесі реалізації завдань діагностики важковиховуваності нами було використано такі методи (вже діючі адаптовані та нові методики) [2; 7]: 1. Спостереження: a) в умовах регламентованої діяльності (відвідування уроків, виховних годин, занять, спортивної секції); b) в умовах нерегламентованої діяльності (перерви, ігрова діяльність в позашкільний час, проведення дозвілля, спілкування з друзями). Як ми переконались в процесі дослідження, важливою умовою при спостереженні за підлітками є вміння помічати за деталями, вчинками найбільш важливі недоліки чи переваги дитини. Наприклад, якщо підліток гаряче сперечається щодо будь-якого порушення гри, а сам порушує правила при найменшій можливості, лише щоб домогтися успіху, то це свідчить або про його деяку безпринципність, або надмірну імпульсивність. Тут важливо відмітити, як колектив ставиться до його звинувачень, як реагує на його порушення, яку позицію займає у випадку виникнення конфлікту. Безпринципного підлітка навіть свої товариші у важку хвилину не підтримують, не радіють його перемозі у суперечці з супротивником. При спостереженні за підлітками у грі важливо відмічати, кого учні вибирають капітанами, суддями, кому надають перевагу в якості партнера. Встановлено, що той, хто отримує найбільшу кількість голосів і всезагальну підтримку, частіше всього не лише володіє авторитетом сили і спритності, але у 8 випадках з 10 володіє і високим моральним рівнем [1]. Як підтверджують результати наших досліджень, доцільно також порівнювати, як поводить себе підліток в якості члена ігрового колективу і в якості вболівальника. Егоїст, як правило, активний на полі, але не завжди в якості вболівальника. Колективіст активний скрізь, однак невдачі команди на полі переживає сильніше, ніж радість власного успіху. По-різному проявляється і така якість, як дисциплінованість. Недисципліновані підлітки завжди неохоче підкоряються головним, принциповим правилам гри, обурюються, коли їх звинувачують у порушенні правил, в той час, як дисципліновані прагнуть робити все за правилами. 2. Соціометричні методики. Дану методику можна застосовувати як допоміжну. Вона допомагає, з одного боку, підтвердити дані діагностики тривожності, конфліктності неповнолітніх, а також частково з’ясувати причини загострення даних рис. 3. Стандартизовані тести: a) Методика комплексної діагностики соціально-комунікативного розвитку (анкета «Ціннісні пріоритети»; опитування «Ціннісні орієнтації»; анкета «Ставлення батьків» (опитування батьків); опитувальник класних керівників «Соціальна активність»); b) Діагностика характерологічних особливостей особистості (Методика визначення особистісної адаптованості; Шкала оцінки потреби в досягненнях Ю. Орлова; Методики вивчення комунікативних та організаторських умінь; Шкала самооцінки; Тест оцінки рівня конфліктності; Шкала тривожності Ч. Д. Спілберга; Методика вимірювання імпульсивності В. А. Лосенкова; Тест схильності до ризику К. Левітіна). 4. Методи самовивчення і самооцінки, серед яких найбільший інтерес у неповнолітніх викликають: – Твори на певну тему за даним планом: «За що цінують справжніх друзів?», «Які якості повинен мати справжній друг?», «За що ти цінуєш своїх друзів?», «Що цінують друзі в тобі?», «За що критикуєш ти і за що тебе?» – Самохарактеристики й самоінтерв’ю. Наприклад, в ході інтерв’ю «Пізнай себе» учням зачитуються вислови, що характеризують певну якість характеру, «+» чи «–», тобто її наявність чи відсутність дає підстави для роздумів. – Ігри спрямовані на самопізнання. Наприклад, гра «Розкажи мені про мене». Кожен учень отримує картку з ім’ям товариша. Йому потрібно висловити свою думку про його позитивні та негативні якості. Глибинні уявлення про вчинки учнів дає аналіз мотивів їх поведінки. Так про егоїзм свідчать такі мотиви «Я маю й важливіші справи...», «Якби мені доручили – а то ...». Виявлення рівня спрямованості можна проводити теж різними способами, зокрема: методом незалежних характеристик; використанням ситуацій вибору, де потрібно дати перевагу особистим чи спільним інтересам (анкета «Ціннісні пріоритети»); написанням звітів про виконання доручень (які подобаються, які ні, чим це мотивує); спостереженнями за спортивними іграми: як реагує на порушення «своїх» і «чужих», оцінює хід гри тощо. В процесі дослідження ми переконалися, що результати обстеження залежать від установки, з якою прийшов підліток до педагога, та природності умов дослідження. Враховуючи це, при проведенні діагностики слід орієнтувались на необхідність: · пояснення мети дослідження (не обов’язково тієї, що ставить перед собою педагог, а, наприклад, вивчення працездатності чи профорієнтація), щоб учень почувався не стільки об’єктом, скільки суб’єктом вивчення; · створення ситуації довіри, природності у взаємостосунках, тобто прояв інтересу, формулювання питань так, щоб вони не насторожували; · при аналізі умов життя і виховання важковиховуваного підлітка вибір не позиції спостерігача, регістратора тих чи інших якостей, а прояв прагнення, керуючись гуманними почуттями, до покращення обстановки, в якій він живе, його самопочуття, допомога йому стати кращим, розвиток в ньому людяності [4]. Аналіз зазначеного вище дозволив нам виокремити головні моменти, які необхідно врахувати соціальному педагогу при проведенні соціально-педагогічної діагностики: · ставлення дитини до соціального педагога і самого процесу обстеження; · ступінь цілеспрямованості діяльності, інтерес до неї, особливості реагування на успіх і поразку; · аналіз динаміки емоційно-вольових проявів дитини; · аналіз спостережень зовнішнього вигляду та мовних проявів. Таким чином, можна зробити висновок, що вибір соціально-педагогічного діагностичного інструментарію, перш за все, обумовлений такими чинниками, як напрям соціально-педагогічної роботи (соціально-педагогічна профілактика, соціально-педагогічна реабілітація, допомога у працевлаштуванні, соціальне обслуговування тощо), типологією клієнта та видом діагностики. Комплексне врахування цих чинників у процесі діагностування забезпечує об’єктивність і валідність його результатів та добір оптимальних технологій для подальшої соціально-педагогічної роботи з клієнтом чи групою. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Белкин А.С. Знаете ли Вы своего ребенка? – М.: Знания, 1986. – 80 с. – (Нар. ун-т. Пед. фак., №2). 2. Діагностика особистості в практичній діяльності психолога / За ред. Т. В. Буленко. – Луцьк: Вежа, 1996 – 316 c. 3. Кондратенко Л. Грамотне застосування психодіагностичних методик // Психолог. – №18. – трав. – 2004. – С. 13-21. 4. Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л., Піскун В.М. Основи дитячої патопсихології: навчальний посібник. – К.: Перун, 1996. – 464 с. 5. Невский И. А. Трудный успех: (Без трудных работать можно). Из опыта работы. – М.: Просвещение, 1993. – 128 с. 6. Овчарова Р.В. Справочная книга социального педагога. – М.: ТЦ «Сфера», 2002. – 480 с. 7. Психологічна діагностика і корекція важковиховуваності дітей і підлітків: Навч. посіб. / О. Г. Антонова-Турченко, Е. І. Драніщева, Л. І. Дробот. – К.: ІЗМН, 1997. – 312 с. 8. Рєпнова Т. Ефективна психодіагностика в роботі практичного психолога // Психолог. – №13. – квіт. – 2004. – С. 4-8. 9. Соціальна робота: технологічний аспект: Навчальний посібник. // За ред. проф. А.Й. Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 352 с. 10. Чубинидзе М.И. Диагностика трудновоспитуемости школьников // Советская педагогика. – 1989. – №6. – С. 36-38. 11. Шилова М.И. Изучение воспитуемости школьников. – М.: Педагогика, 1982. – 104 с. 12. Шульга Т.И., Слот В., Спаниярд Х. Методика работы с детьми «группы риска». – 2-е изд., доп. – М.: Изд-во УРАО, 2001. – 128 с.