Вольнова Л.М. Велике місто як середовище і чинник формування соціокультурної компетентності особистості / Л.М. Вольнова // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова : зб. наук. праць. – Вип.12. – К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. – С.60-66. – (Серія 11. «Соціальна робота. Соціальна педагогіка») УДК 316.334.56 : 316.61: 37.017 Л.М. Вольнова, НПУ імені М. П. Драгоманова ВЕЛИКЕ МІСТО ЯК СЕРЕДОВИЩЕ І ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ Анотація У статті порушено проблему опанування жителями великих міст соціокультурною компетентністю. Проаналізовано соціокультурні особливості великого міста, зосереджено увагу на міському середовищі, його вимогах до соціокультурної компетентності городянина та можливостях її формування. Ключові слова: міська культура, соціокультурний простір міста, соціокультурна структура міста, соціокультурна компетентність. Аннотация В статье поднята проблема овладения жителями больших городов социокультурной компетентностью. Проанализированы социокультурные особенности большого города, сосредоточено внимание на городской среде, ее требованиях к социокультурной компетентности горожанина и возможностях ее формирования. Ключевые слова: городская культура, социокультурное пространство города, социокультурная структура города, социокультурная компетентность. Annotation In the article is heaved up the problem of mastering by the habitants of cities by a social cultural competence. The social and cultural features of city are analyses, attention on a city environment, its requirements to the social cultural competence of city dweller and possibilities of its forming is concentrated. Keywords: city culture, social cultural space of city, social cultural structure of city, social cultural competence. На початку XXI століття, в умовах процесу світової інтеграції, що стрімко набирає оберти, висуваються нові вимоги до людської особистості. Уявляється, що головним її надбанням повинна стати загальнолюдська культура та загальнолюдські цінності, здатність і бажання самостійно удосконалюватися в своїй діяльності та брати участь у міжкультурній комунікації. Водночас негативні тенденції розвитку соціокультурних відносин супроводжують людство протягом всієї його історії, а дискримінація «чужинців», прояви шовінізму, расизму, геноцид, на жаль, не стали «забутим минулим» і сьогодні. Для того, щоб підростаючі покоління мали певний «імунітет» до негативних проявів соціокультурних відносин, вони повинні оволодіти відповідними компетентностями, серед яких особливе місце займають: відкритість до статевих, вікових, професійних та інших відмінностей, здатність жити з людьми інших культур, мов і релігій, готовність до діалогу [7]. У зв’язку із цим, як невід'ємну частину системи ключових компетентностей, прийнято розглядати соціокультурну компетентність, якою повинна володіти сучасна людина, щоб ефективно соціалізуватися в різних сферах полікультурного суспільства. Особливої актуальності означене питання набуває для жителів великого міста – столиці, мегаполісу. За визначенням А. В. Мудрика, місто – це «вид поселення, для якого характерні: концентрація великої кількості жителів і висока щільність населення на обмеженій території; велика ступінь різноманітності людської життєдіяльності (як трудової, так і у позапрофесійних сферах); диференційовані соціально-професійна і, як правило, етнічна структури населення» [6, с.109]. Крім того місто, в тому числі й велике, володіє множинними варіативними особливостями (генетичними, психофізичними, соціокультурними та ін.), і, відповідно, є зосередженням людського потенціалу (фізичного, психологічного, інтелектуального, емоційного, соціального та ін.). Саме тому сьогодні житель великого міста бачиться, як особистість культурна, гуманна, здібна до взаємодії з оточуючими з позицій діалогу культур, толерантності, співпраці. Слід зауважити, що соціокультурні особливості міського середовища вивчаються багатьма науками (історія, соціально-економічна географія, соціологія та антропологія міста, архітектура та проектування, історія мистецтва, менеджмент та містопланування). У фокусі дослідження були способи та форми сприйняття міста, що є актуальними для різних соціальних спільнот, співіснують у просторі та змінюють одне одного у часі. Поряд із цим міста дедалі стають самодостатніми суб’єктами розвитку власної території, їх роль не обмежується концентрацією людських, фінансових, інфраструктурних, організаційних ресурсів. Очевидним став той факт, що місто є специфічним феноменом зі своїм культурно-генетичним механізмом виникнення, розвитку, функціонування. Міські утворення переживають «ущільнення» не лише матеріально-просторового середовища, але й соціокультурного наповнення – ускладнюється функціональна диференціація, виявляються зв’язки, раніше не очевидні тощо [14]. Низка аспектів означених питань знайшли відображення у роботах дослідників різних напрямків. Зокрема, культурний простір міста у контексті модальності людського буття, представлений дослідниками культурно-філософського напрямку (Я. Буркхардт, Л. Февр та ін.); М. Вебер пов’язував становлення міської культури з процесом самопроектування людини. У сучасній соціологічній теорії активно розвиваються культурно-орієнтовані стратегії осмислення всього соціуму (Ш. Айзенштадт, Дж. Александер, Л. Іонін, С. Лапін та ін.) – з одного боку, а з іншого, значну традицію має і проблематика соціального та фізичного простору (П. Бурдьє, Е. Соджі, Л. Каганський та ін.). Ці традиції у взаємодоповненні формують теоретико-методологічне підґрунтя соціокультурного підходу до міського простору. Щодо проблем формування соціокультурної компетентності, то вона почала досліджуватися відносно недавно. Зокрема, питаннями, пов’язаними із визначенням сутності терміну «соціокультурної компетентності», займалися М. В. Боліна, С. М. Колова, Г. Л. Єгорова, Т. А. Жукова, Г. В. Паніна, С. С. Рапопорт, Г. С. Саволайнен, С. Е. Чехова та інші. Всі вони розглядали його з точки зору різних підходів, в тому числі і як чинник формування особистості. Особливостям формування соціокультурної компетентності присвячено дослідження таких вітчизняних науковців, як Н. Г. Білоцерківської, В. В. Бондаренко, Р. О. Гришкової, Т. М. Колодько, Л. В. Малес, Н.В.Мороз, С.О.Шехавцової та ін. Водночас до цього часу недостатньо уваги надавалося питанням формування соціокультурної компетентності студентської молоді, котрі становлять значну частину жителів великих міст. Крім того, багато студентів по завершенню навчання залишаються працювати у місті, що вимагає розуміння ними соціокультурної специфіки мегаполісу. Означене зумовило мету дослідження: розкрити особливості великого міста як середовища та чинника формування соціокультурної компетентності особистості. Насамперед, слід з’ясувати сутність самого поняття «соціокультурний». В. Г. Риженко вказує, що цей термін підкреслює взаємозалежність існування та розвитку соціальної та культурної сфер життєдіяльності людського співтовариства (явищ, процесів, проблем і т.д.) [15]. Вказаний термін є похідним від уведеного П. Сорокіним поняття «соціокультура», в якому виокремлюють три складові частини соціокультури і відповідно соціокультурних похідних: 1) нескінченно багатий ідеологічний світ значень, з'єднаних у системі мови, науки, релігії, філософії, етики, літератури, живопису, скульптури, архітектури, музики, драми, економічних, політичних і соціальних теорій і т.д.; 2) матеріальна культура, що є втіленням всіх цих значень у біологічному середовищі, починаючи з простих знарядь і закінчуючи найскладнішим устаткуванням, книгами, картинами і т.д.; 3) всі приховані та відкриті дії, церемонії, ритуали, вчинки, в яких індивіди чи їх групи здійснюють і приймають той або інший набір значень. В такому розумінні саме місто слід розглядати як культурну форму, а не як якесь місце, історично обумовлене війною або торгівлею (місто-фортеця, місто-резиденція, місто-ярмарка) [11, с.1]. Як зауважує С. В. Пирогов, «місто як соціокультурний феномен виступає єдністю та взаємопереходом території, соціокультурного простору, способу життя і типу особистості» [4, с.36]. Особливе соціальне та просторове середовище міста формує своєрідну міську культуру, що володіє низкою характеристик. Зокрема, до особливостей міської культури, відносяться: розширене поле для реалізації потенціалу особистості; індивідуалізація; динамізм ціннісно-нормативної сфери; нормативна специфіка спілкування тощо [1]. Тобто міська культура є однією з найважливіших характеристик, які опосередковують вплив міста на особистість. Під впливом міської культури формується особлива картина світу городян, для якої характерні менша суб'єктивна задоволеність сфери потреб; більший розвиток духовних цінностей; велика схильність до агресивних реакцій та оцінок; більш високий рівень тривожності; необхідність самовизначення особистості в ціннісно-нормативній сфері; велика вираженість конфлікту «батьки-діти»; більший рівень екстернальності та ін. Поліфонічність сучасної міської культури не тільки надає жителям великого міста різнопланові можливості, але й примушує їх постійно робити вибір, а отже – постійно знаходитися в стані стресу. До одного із методологічних підходів, які дають можливість комплексного розгляду соціокультурних особливостей великого міста, можна віднести концепцію культурного ландшафту. Не дивлячись на відсутність однозначного трактування поняття «культурний ландшафт», у сучасній науці під ним, як правило, розуміють комплекс матеріальних і духовних форм культури (включаючи особливості життєвого устрою того або іншого співтовариства), що сформувалися в процесі освоєння території [13, с.133]. В. Л. Каганський з цього приводу стверджує: «Всякий земний простір, життєве середовище достатньо великої (самозберігаючої) групи людей – культурний ландшафт, якщо цей простір одночасно цілісний і диференційований, а група освоїла цей простір утилітарно, семантично та символічно» [2, с.24]. Життєдіяльність культурного ландшафту в першу чергу підтримується за рахунок різних форм актуалізації специфічних соціальних і культурних цінностей, властивих формуючому його співтовариству. Саме тому як в культурних ландшафтах міст є сусідами споруди абсолютно несумісних стилів, так і в суспільній свідомості співіснують різні ідеології та релігії, віра і марновірство, законослухняність і беззаконня в крайніх проявах. Це стає очевидно на прикладі різних субкультур, що розвиваються у великих містах. Ці течії, виникаючи в середовищі офіційної культури і, намагаючись від неї відділитися, мають найрізноманітніші характери: від миролюбних фольклорних до радикальних сектантських організацій. Таким чином, міське середовище виконує своє призначення – забезпечити культурну різноманітність в єдності, часто досягаючи поліфонічності. Глибше розкрити соціокультурні особливості великого міста дозволяє аналіз такої його характеристики як соціокультурний простір. У соціології простір розуміється, як «сукупність суб’єктних аспектів середовища проживання – місце життя, існування людини як особистості, індивідуальності в її соціальному, культурному (світоглядному, ціннісному тощо), комунікативному, ментальному, метафізичному (ідеально-фантастичному) вимірюваннях» [4, с.40]. Соціокультурний простір міста, особливо мегаполісу, характеризується високим ступенем соціокультурної гетерогенності, соціокультурної динаміки та соціокультурної сегрегації. Зосередимо увагу на перших двох складових. Щодо соціокультурної гетерогенності, то міський соціум складається з безлічі різних субкультурних утворень, що володіють відносно автономною нормативністю. Ситуація аномії різного ступеня – характерна риса міського життя, що посилюється в періоди різкої урбанізації. Вона з’явилася разом із появою міст і ознаменувалася феноменом девіантної поведінки, що відображено в негативних оцінках міста ще в найдавніших письмових згадках. Соціокультурна гетерогенність загострює проблему згоди та узгодженості дій, проблему комунікації – вироблення символічних підстав солідарності, спільності, соціальності. Щодо соціокультурної динаміки міського життя та проблем, які з нею пов’язані, то С. В. Пирогов характеризує такі види і чинники соціокультурної динаміки: 1) функціонально-рольова – зміна функціонального профілю території та, внаслідок цього, рольового профілю поведінки людей на певній території; 2) статусно-престижна – зміна соціальної структури населення і підстав оцінки соціального положення; 3) культурно-комунікативна (символічна) – зміна змісту і значень, що надаються предметам, територіям, ситуаціям міського середовища; 4) міграційна – притік населення, що володіє іншими соціокультурними характеристиками; 5) демографічна – зміна демографічного складу населення внаслідок народження, старіння, вступу до шлюбу і т.д.; 5) територіальна – зміна кількісних параметрів територій: розмірів, густини населення, інтенсивності забудови і транспорту тощо [4, с.84]. Вказані характеристики значною мірою зумовлюють соціокультурну структуру великого міста. В сучасному суспільстві в умовах прискорення науково-технічного прогресу соціокультурна структура великого міста являє собою досить складне утворення, що, на думку Ю. О. Тарабукіна, складається з великої кількості різноманітних підприємств і установ, соціальних інститутів, культурних груп громадян, які поділяють різні цінності, включені в різні інформаційні потоки, зайняті в різних спеціалізованих сферах культури [12, с.110]. Люди підвищують рівень своєї освіти та свій соціальний статус; переходять з одного місця роботи на інше, більш зручне для них, чи змінюють професію; переїжджають із сіл і малих населених пунктів у великі міста. Все це змінює не тільки спосіб життя кожного із них, те безпосереднє соціокультурне оточення, в яке вони потрапляють, але й їх соціальну оцінку та самооцінку. При цьому, як вже зазначалося вище, успішно взаємодіяти особистості як з членами власної соціокультурної групи, так і з представниками інших груп, несхожих за різними ознаками, дозволяє володіння соціокультурною компетентністю. Багатьма авторами [5; 10] соціокультурна компетентність розглядається як позитивне ставлення до наявності в суспільстві різних етнокультурних груп та здатність індивіда ефективно спілкуватися з представниками цих груп. Зокрема, таке трактування було панівним у зарубіжній науці на початку 1970-х років. Відповідно до такого співвідношення соціокультурну компетентність можна розглядати у двох аспектах: - як здатність ідентифікувати культурну приналежність, що передбачає знання мови, цінностей, норм, стандартів поведінки іншої соціокультурної спільноти; - як здатність досягати успіху, контактуючи із представниками іншої соціокультурної спільноти, навіть при поверхневому знанні основних елементів культури своїх партнерів, але при достатньому рівні розвиненості толерантності та емпатійності окремої особистості [8] (Л. В. – курсив наш). Саме другий варіант соціокультурної компетентності найбільш необхідний у практиці спілкування, зокрема у полікультурному просторі великого міста. Г. С. Саволайнен наголошує, що соціокультурна компетентність – це найважливіша основа адекватності й успішності людини в полікультурному світі [9]. Водночас досягнення оптимального рівня соціокультурної компетентності можливе через комплексне залучення всіх сфер особистості – інтелекту, мотиваційних структур, поведінкових навичок і вмінь. Тому оптимальний рівень соціокультурної компетентності, на думку О. В. Квасник, можна визначити як наявність у людини спеціальної системи знань, умінь і навичок, що дозволяють будувати позитивні відносини з різними людьми, у тому числі і з несхожими на неї за різноманітними параметрами: етнокультурним, релігійним, расовим, соціальним і світоглядним [3, с.157]. Умовно кажучи, соціокультурна компетентність людини включає перш за все володіння кодом ідеально-культурного нормування, морального нормування, умінням вибирати потрібний код залежно від соціальної ситуації. Водночас соціокультурну компетентність не можна розглядати як просту суму знань, умінь, здібностей, досвіду, особистих якостей тощо. Це цілісна система, що повинна розглядатися як відкрита до змін і розвитку, а також до інших компетентнісних систем. У зв’язку із цим І. В. Пєсков рекомендує дотримуватися декількох основних напрямів у формуванні соціокультурної компетентності: 1) формування культури знань, яка має на увазі високий рівень знань про культурне різноманіття великого міста як у просторі, так і в часі та дозволяє адекватно здійснювати активну творчу діяльність у соціокультурному просторі; 2) розвиток культури поведінки, її видів і форм, відповідних соціокультурному середовищу великого міста; 3) формування емоційної культури адекватної соціокультурному середовищу великого міста; 4) формування культури саморозвитку в соціокультурному середовищі великого міста [7]. Все вищевикладене можна вважати достатньою підставою, щоб розглядати велике місто як специфічне соціокультурне середовище, яке володіє як потенціалом, так можливостями для співіснування різноманітних культур, цінностей, пріоритетів. З іншого боку, доцільно розглядати соціокультурну компетентність як важливу життєвої компетентності особистості, а також вважати розвиток соціокультурної компетентності як необхідну стратегію підготовки молодої людини під час навчання у ВНЗ. Враховуючи означене, перспективним вбачаємо більш глибокий аналіз міського середовища як соціокультурного феномену. Література 1. Браун О. Влияние городской культуры на картину мира горожан [Электронный ресурс] / Ольга Браун. – Режим доступа : http://flogiston.ru/articles/social/braun 2. Каганский В. Л. Культурный ландшафт и советское обитаемое пространство : сб. статей. – М. : Новое литературное обозрение, 2001. – 244 с. 3. Квасник О. В. Педагогічні технології формування соціокультурної компетентності у майбутніх інженерів / О. В. Квасник // Науковий вісник Миколаївського державного університету : зб. наук. праць. – Випуск 23 : Педагогічні науки. – Том 2 / [За заг. ред. В. Д. Будака, О. М. Пєхоти]. – Миколаїв : МДУ, 2008. – С.154-160. 4. Конспект лекций по курсу «Социология города» / Сост. С. В. Пирогов – Томск, 2003. – 186 с. 5. Леонтович О. А. Русские и американцы : парадоксы межкультурного общения : монография. – Москва : Гнозис, 2005. – 352 с. 6. Мудрик А. В. Социализация человека : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / А. В. Мудрик. – [2-е изд., испр. и дополн.]. – М. : Академия, 2006. – 304 с. 7. Песков И. В. Теоретические основы разработки системы поликультурных компетенций [Электронный ресурс] / Игорь Викторович Песков // Письма в Эмиссия. Оффлайн. Электронное научное издание (научно-педагогический интернет-журнал). – 2008, ноябрь. – ART 1287. – Режим доступа : http://www.emissia.org/ 8. Почепцов Г. П. Теория коммуникации / Г. П. Почепцов. – М. : Рефел-бук ; К. : Ваклер. – 2001. – 656 с. 9. Саволайнен Г. С. Социокультурная компетентность как стратегия подготовки учителя к социокультурному взаимодействию в образовательном процессе / Г. С. Саволайнен // VII Региональная научно-методическая конференция [«Управление образовательным процессом в современном вузе»], (18 апреля 2006 г.) / Красноярский государственный педагогический университет. – Красноярск, 2006. – С.94-101. 10. Садохин А. П. Введение в теорию межкультурной коммуникации / А. П. Садохин. – М. : Высш. шк., 2005. – 310 с. 11. Смирнов С. А. Антропология города или о судьбах философии урбанизма в России [Электронный ресурс] / С. А. Смирнов. – Режим доступа : http://www.antropolog.ru/doc.php?id=129 12. Тарабукін Ю. О. Соціологія міста : курс лекцій / Ю. О. Тарабукін. – Частина друга. – К. : ДАКККіМ, 2004. – 172 с. 13. Федоров Р. Ю. Регион как социокультурное пространство: освоение, коммуникации, ценности / Р. Ю. Федоров // Северный регион: наука, образование, культура. – Сургут, 2007. – № 2(16) – С. 133-139. 14. Фесенко Г. Г. «Культурологічні перспективи» урбаністики (методолого-епістемологічний аспект) / Г. Г. Фесенко // Вісник Харківського національного університету : зб. наук. праць. – 2008. –№815. – С.85-86. – (Серія «Теорія культури і філософія науки»). 15. Человек, город, культура (к проблеме специфики взаимосвязей в XIX-XX вв.) : программа спецкурса для студентов исторического факультета ОмГУ / Сост. В. Г. Рыженко [Электронный ресурс]. – Омск : ОмГУ, 2000. – 25 с. – Режим доступа : http://modernhistory.omskreg.ru/page.php?id=762